На лекторії СУА говорили про жінку-матір та жінку-зрадницю в умовах війни й українського націоналістичного підпілля

28 листопада  відбулася відкрита лекція «(Не)щастя материнства: жінки, війна і українське націоналістичне підпілля», яку провела  Марта Гавришко – к.і.н., молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ в рамках Лекторію з жіночих студій.

Протягом лекції слухачі дізналися, не лише про шанований образ матері, жінки-героїні, а й про те, що досі є табуйованою темою:  проблему жінок які зазнали насильства за стосунки з т. зв. “ворогом”.

Марта Гавришко розповіла, що відповідно до  ідеального образу  української жінки-матері  в націоналістичному дискурсі, вона повинна була народжувати і виховувати дітей для служіння Україні, жертвувати ними в ім’я нації.

Закономірно, що у часи війни моральні норми стають все більш строгими, а покарання – жорсткими. Саме за допомогою цих норм відбувалося конструювання нормативних практик материнства у підпіллі, для цього поширювалися пропагандистські матеріали, запроваджувалося свято матері. Часто місце мав примус до одруження з настанням вагітності, криміналізація абортів і важке покарання за дітозгубництво. Проте відсутність інституційних важелів і війна робили захист материнства з боку ОУН проблематичним.

У лекції Марта Гавришко заакцетувала, як повсякденність насильства, помножена на низьку сексуальну освіченість, відсутність контрацепції й умови конспірації підпілля підважували й до того хитке право жінок на вільний репродуктивний вибір.

Провівши численні історіографічні дослідження з’ясувалося, що в селах Західної України в 40-х роках відновилася давня традиція покарання дівчат за втрату цноти. Жінок, які завагітніли чи народили від «ворожих» чоловіків таврували як зрадниць. Стигматизація, обрізання коси, побиття палицями, вимазування дьогтем та інші (не)формальні насильницькі практики щодо них стали частиною повсякдення в часи війни. Інформацію в повстанських звітах подавали дуже сухо, наприклад: “В такому-то селі остригли п’ятьох дівчат”. Однак такі звіти існували – а значить насильство було інституціалізоване.

“Позодягають вишиванки і гуляють з москалями,” – так невдоволено казали односельці.

“Такі приклади дуже характерні,– наголошує доповідачка.– По-перше це відбувалося найчастіше після тривалої дислокації ворожих військ. Інша риса – покарання робили публічними, переважно під час великих свят. Тому в систему насильства були втягнуті не лише повстанці, а й багато інших людей, в тому числі самих селянок.»

Історикиня розповіла про реально зафіксовані історії. Так, в 1944 році були покарані повстанцями жінки села Скулин на Волині. Трьох остригли, а дві жінки були вбиті.

Однак, де  є межа зради? Були випадки, коли жінка народжувала від “ворога”, але їй за це нічого не було. А одну дівчину вбили за те, що вона всміхнулася до енкаведистів, які йшли на  військову операцію через село.

Ще одне питання: хто перевіряв свідчення? Звичайно, СБ ОУН мало мережу перевірених інформаторів. Втім, жінки також могли стати жертвами обмови, заздрості, особистої помсти.

На жаль, в українській історіографії, на відміну від Західної Європи, зовсім нез’ясованою є доля дітей (як від німців, угорців, так і від москалів). Дослідити, яким чином суспільна стигматизація відбилася на житті таких  дітей – це важливе завдання для майбутніх дослідників.

Лекторка з’ясовувала, чим ще досвід місцевих жінок Західної України, звинувачених у «горизонтальній колаборації» з ворогом, відрізнявся від подібних практик жінок Франції, Бельгії, Норвегії, Данії, Чехії та інших країн під час Другої світової війни і після неї.

Скажімо, у світі дуже відомий приклад повоєнної Франції, де за т.зв. «колаборацію» близько двадцяти тисяч жінок були покарані: їм голили голови, називали німецькими повіями тощо. Бачимо, що обтинання волосся – практика не лише українська. У Норвегії близько п’яти тисяч жінок відправили в трудові табори, а також позбавили громадянства, вигнавши з країни. Подібна ситуація була і в Данії. В Європі головна хвиля насильства прокотилася в 1945-46 рр, тоді як в Україні переважно в 1944 році, а також 1945-47 рр.

Порівнюючи, образ ворога в Україні набагато більш розмитий. Сюди входили ворожі етноменшини (поляки, євреї), представники ворожої влади (німці або радянські військові). Великий відсоток ворогів – це самі українці, які співпрацювали з владою.

«Інша проблема, – наголошує Марта Гавришко, – ми не можемо говорити навіть про приблизну кількість жертв. Для цього потрібно було б провести детальні розслідування в кожному районі, в кожному селі. Причому, поширеність покарань залежала також від того, наскільки УПА користувалась підтримкою в тому чи іншому регіоні.»

Багато людей боялися критикувати дії повстанців. Страх я перевірений метод контролю став однією з причин поширення насильства

Серед інших причини репродуктивного насильства дослідниця називає жорсткий патріархальний порядок, націоналістичну ідеологію, коли пріоритет інтересів нації панує  над індивідуальною свободою; критика фемінізму, яка часто полягала в засудженні егоїзму  жінок, які не хочуть жертвувати собою і своїми дітьми на благо вищих ідей.

І звичайно, свій  відбиток накладала повсякденність насильства в часи війни, – бо що значать обрізані коси кількох дівчат, коли гинуть тисячі й мільйони?

Таке насильство мало на меті закріплення традиційних гендерних ролей, конструювання владних відносин між чоловіками, які таким чином встановлювали свою ієрархію маскулінності. Як приклад лекторка наводить свідчення про покарання жінки лише за переписку з червоноармійцем. І що характерно, насильство було засобом соціального контролю і завоювання лояльності місцевого населення.

Як підсумувала доповідачка: «Мені було важливо надати голос тим «іншим» жінкам, які стали жертвами війни. І ця лекція –  лише початок дискусії в українському науковому просторі.»