Віра Андрушків із Союзу Українок Америки: від підтримки шістдесятників до допомоги воїнам АТО

Першою мовою українки Віри Андрушків стала німецька. Нею вона заговорила в дошкільному віці у родині німецького бауера, на службу до якого потрапили її батьки.  

Вони – заможні українські селяни з Тернопільщини – відмовилися йти до колгоспу і, щоб врятувати життя, змушені були втікати посеред ночі з рідної хати. Так у 1944 році родина добралася до Підгаєць на станцію. Німці забрали усе: вози, коні, корову і товарними вагонами повезли до Перемишля, до переходового табору. Там провели дезінфекцію та перевезли до Розенгайму у Арбайтцамт – бюро праці. Так родина потрапила у Баварію: спершу на службу до заможного німця Франца Губера, а після війни до табору переселенців  у D.P. (displaced persons – табори для біженців). У 1949 році – емігрували у США.

Зараз пані Вірі 75. Вона є головою Детройтської Округи Союзу Українок Америки (СУА), який сьогодні активно допомагає воїнам АТО, зокрема, допомагає з лікарями та оплачує протезування. Також завдяки фінансуванню Союзу в Українському католицькому університеті створили Центр психологічного консультування, який займається психологічною реабілітацією бійців.  

Шлях від дому: історія родини

“Коли мені було півтора року, наймит прийшов до тата і сказав, що бачив його прізвище у списку на арешт і що краще, аби цієї ночі він не ночував вдома. Тато вирішив, що ніхто з сім’ї не ночуватиме…

Пара коней, віз, і усі ми (тато, мама, я і старший за мене на п’ять років брат) поїхали на захід. Це був 1944 рік”, – пригадує Віра Андрушків.

А далі як у кіно: через кілька днів родину перехопили німці і поїздом відправили у Німеччину у різні табори, так як і сотні тисяч українців. Довелось зупинятися в різних містах, але згодом сім’ю Віри відвезли на службу до заможного німця – бауера на прізвище Франц Губер. “Тоді я була ще зовсім мала і за мною доглядала наймолодша донька пана – Ліза, – каже Віра. – Вона розмовляла зі мною звісно ж німецькою і я почала теж говорити німецькою. Мама тоді дуже переживала, що я не говорю українською”.

Після завершення війни родина стала вільною і, за порадою бауера, відправилась у D.P. табори для біженців. Зупинились у таборі так званої  американської зони в Нойбауер біля Розенгайму, поблизу замок на горі (де колись, до слова, перебував Муссоліні). Там в одному крилі знаходилось тисячу українців, а в іншому – тисячу литовців. Коли люди почали виїжджати і табір зменшився то родину Віри перевезли до Піртену, поблизу Мельдорфу.

“Там ми жили у військових квартирах.  Незабаром я пішла у дитячий садок, а брат до школи, – розповідає Віра. – Ці табори  – прекрасний приклад організації українців за межами батьківщини: школа, хор, драматичний гурток, Пласт, молодіжні організації… Життя не зупинилося”.

Далі, щоб виїхати в Америку, батьки Віри спершу знайшли там працедавця – фермера зі штату Вісконсин, – але не встигли надіслати йому вчасно своїх документів і той відмовився чекати. Втім, це не зупинило родину і через Червоний хрест вдалось знайти тітку, яка емігрувала до Америки (Бостон) в міжвоєнний період. І завдяки її виклику сім’я Віри таки емігрувала до Нью-Йорку.

“Приїхали у вересні. Тітка нас зустріла і допомогла знайти одну кімнату, в якій ми могли б мешкати, а сама повернулася у Бостон, – розповідає Віра. –  Ми з братом пішли до школи, я – у другий клас, брат – у восьмий, але згодом сталося горе: після півтора року життя на новому континенті тато помер від серцевого нападу і наше виховання повністю лягло на мамині плечі”.

Але загалом усім українцям у Нью-Йорку було добре, адже громада активно розвивала різні організації, такі як Пласт, СУМ, ОДУМ, школи українознавства.  “Ще з дитинства нам казали, що найважливіше наше завдання – берегти мову та культуру і передати наступному поколінню. Не всім це підходило і вони асимілювалися, – каже жінка. – На мене великий вплив відіграла організація “Пласт”. Також я брала активну участь у різноманітних таборах, де була виховницею, а згодом коменданткою. Також належала до хору “Думка” і до студентського клубу. В Нью-Йорку відвідувала різні концерти та патріотичні академії”.

Закінчивши школу Віра вступила на бакалаврат у Гантерський коледж, а тоді на магістратуру у Пенсильванський університет. Деякий час жила у Філадельфії. Згодом вийшла заміж за Богдана Андрушківа, який теж був сином українських емігрантів (батько – математик, мати – психолог). З ним познайомилася в Гантері в Катскільських горах у штаті Нью-Йорк – місці, де українці виїжджають на літо, щоб зустрітися і провести час разом.

Після весілля переїхала з чоловіком до Мічигану. Там викладала українську мову в Мічиганському університеті. Згодом у них народилися двоє дочок: Христина та Оксанка і на певний час Віра присвятила себе дітям.

Коли ж дочки пішли до школи Віра почала викладати українську мову, літературу та історію в українській середній школі Непорочного Зачаття у Детройті, де разом з іншими учительками, ставила п’єси, щоби заохотити студентів спілкуватися українською мовою. Згодом викладала у Вейнському і Мічиганському університеті. І три роки поспіль була директором літніх українських курсів при Гарвардському університеті та викладала курс для ділової української мови. Це були 1997- 1999 роки.  “Викладати у Гарварді було надзвичайно цікаво, –  каже Віра. –  До нас приїжджали навіть працівники держдепартаменту США, та журналісти з Європи, які хотіли вивчити ділову українську мову і культуру”.

… щоб про Україну знали

Раніше, у 60-х роках, пані Віра разом з іншими українцями в США розповсюджувала інформацію про дисидентів, яких, через проукраїнську позицію, арештували. Українці у діаспорі створили спеціальний комітет, через який доносили американцям інформацію про арешти та переслідування інтелігенції в Україні. На той час у Києві не було жодного міжнародного пресового агентства, а вся інформація, яка доходила в США, – йшла через Москву.

“Я приходила у редакції американських газет і просила їх написати про те, що відбувається в Україні, про арешти дисидентів та інтелігенції. Вони не хотіли цього робити. І ось із редактором газети “Detroit Free Press” у мене відбувся такий діалог:

– Ми не писатимемо про Україну. Кого це цікавить? – відповів редактор на моє прохання.

– Ваших читачів, –  відповіла я. – В Мічигані близько 30-40 тисяч українців, які теж читають вашу газету.

– Цього не досить.

– А якщо я скажу таку історію: український журналіст В’ячеслав Чорновіл написав книгу “Лихо з розуму” про суди над дисидентами. Вона, між іншим, теж перекладена і на англійську мову… Якби таке відбувалося в США, невже ви не писали би про це? Ви теж журналіст і хіба не можете зрозуміти цього?

– Я розумію, але все ж не маю на це часу.

“Тоді я вирішила запросити його на ланч і ще раз спробувати вмовити. Подумала, що це гарна ідея, бо їсти хочуть усі, тому й не відмовлять, – сміється. – Після хвилини роздумів він жартома відповів:

– Добре… То де ж їдять революціонери?

Я назвала один із найдорожчих ресторанів. Він погодився і ми домовилися. На зустріч я також запросила Романа Тарнавського, адвоката та члена нашого комітету. Після розмови та ланчу редактор відповів, що напише статтю і також призначить для цієї теми журналіста, який напише про розправу над дисидентами в Україні. І так з’явилися статті.

Згодом, викладаючи у “high school”, я дала студентам завдання написати листи українським політв’язням, дисидентами (ми мали реальні адреси концентраційних таборів) Студенти одразу запитали: “Ну але коли вони нам відпишуть?” Я відповіла, що “не знаю, чи вони вам коли-небудь відпишуть, але нехай влада знає, що ми ЗНАЄМО, що ці людини у тюрмі”.

А ось ще одна історія про невеликі кроки, через які України в інформаційному просторі США ставало більше.

“Одного разу на Великдень я прийшла на один із телеканалів, – розповідає Віра. – Там був диктор-поліглот, який щодня розповідав прогноз погоди столиці тої чи іншої країни її мовою. Звісно про Україну і погоду у Києві він ніколи не згадував. І тут я попросила його зробити це  сказати українською про погоду у Києві. Він послухав… Пригадую, як це було приємно і важливо для мене”.

В Україну Віра приїжджала часто, а з проголошенням декларації про  державний суверенітет у 1990 році, привозила студентів, американців українського походженням, в Україну на екскурсію. Одного разу, планувавши чергову екскурсію, Віра мала ще одну справу на прохання математика –  привезти з Америки комп’ютер для одного львівського математика.

“Домовились зустрітись з ним на прикордонній станції у Чопі. Єдине, що я знала про цього чоловіка, – його ім’я, – розповідає Віра. – Врешті-решт, прибувши до Чопу, іду станцією і оглядаюся довкола, ніхто не дивиться в очі. Раптом бачу пару очей, які когось теж шукають, підходжу ближче, а далі як у шпигунському фільмі:

– Роман? – питаю

– Віра? – каже чоловік

Вдвох ми пішли до митника, щоб забрати комп’ютер. Була друга година ночі.

“Вітаю вас! Така радість, що Україна проголосила суверенітет, тепер ми зможемо вільніше допомагати вам, – кажу митникові. – Ось поряд зі мною доцент львівського університету, і для нього я привезла комп’ютер, маю усі документи на техніку і хочу заплатити мито”.

Той прискіпливо подивився і відповів: “Я не разрешаю” і відправив до начальника. Там я розповіла цю саму історію і сказала, що ось техніка для молодого інтелігента. А він каже: “Невже ви думаєте, що це інтелігент? Моя дорогенька, треба мати щонайменше три покоління, щоб була інтелігенція”.

Тоді мене взяла несамовита злість і я відповіла: “Два уже знищили, то десь треба починати”. На що він сказав: “Забирайте свій комп’ютер і йдіть”.

Ось така історія…

Допомога Україні

Коли Україна проголосила незалежність на прохання Віктора Пинзеника та Івана Васюника Віра допомагала організувати студентам новоствореного Львівського Інституту Менеджменту в Бізнес-школі Вейнського університету.

“Я зацікавила декана (Др. Віліям Вольц) і заступника декана (Др. Рей Геник) динамічними подіями в Україні та можливістю співпраці і так через 8 років стала  волонтером та організувала тритижневе стажування в Детройті, – каже Віра. –  Завдяки гостинній українській громаді та українським професіоналістам таким як св. п.Галина Сливинська-Петравскас віце президент Форда, св. п. Григорію Малиновському, та різним українським інженерам студенти ЛІМ-у мали нагоду відвідати автомобільні компанії та різні підприємства в Детройті та познайомитися з американським підходом до ведення бізнесу. І згодом, коли  я приїжджала до Львова до ЛІМ-у то мене питали “Що нового на Детройтщині?”, – розповідає Віра Андрушків.

Згодом Віра отримала грант від американського уряду для обміну викладачів Львівського університету імені І. Франка, Львівської Політехніки та ЛІМу, завдяки чому викладачі мали нагоду попрацювати над новими курсами та матеріалами і перекладами економічних підручників. “Це були надзвичайно цікаві і динамічні часи!”, – пригадує.

Після такого різноманітного досвіду з Україною в 1999 року Надія Комарницька МакКонел запросила Віру Андрушків на посаду Віце-президента (Фундації “Україна-США”) із зовнішніх зв’язків, Директора програми “Партнерство Громад”. Завдяки цьому пані Віра отримала нагоду працювати з американськими та українськими містами над реформами у місцевому самоврядуванні, залученням громадян, економічним розвитком, і поліпшенням комунальних послуг.

“Це був надзвичайно цікавий проект Агентства Міжнародного Розвитку США з українським самоврядуванням, – каже Віра Андрушків. – Американські працівники місцевого самоврядування з величезною відданістю співпрацювали з українськими мерами та урядовцями. Разом вони обговорювали питання поліпшення водопостачання, економічним розвитком, комунальними послугами та залученням громадян. Приємно було спостерігати за змінами у підході українських урядовців після повернення зі свого стажування в американському партнерському місті”.

Сьогодні Віра Андрушків є головою дітройтської округи СУА (Союз Українок Америки). Зараз організація має десять відділів і об’єднує жінок різного віку, і різних хвиль еміграції. З початком війни на сході України, коли ще не було сформовано армії, Союз розпочав активну допомогу добровольцям, зокрема, надсилав продовольство та одяг як для бійців так і для біженців.

Згодом постала потреба допомоги сім’ям загиблих воїнів та у реабілітації, лікуванню воїнів, які втратили кінцівки. Ці поранені бійці приїжджали через посередництво Ірени Ващук “Revived Soldiers Ukraine.” Зараз уже шестеро хлопців отримали протези від фірми “Бінсон” в Детройті  Також лікарі робили великі знижки, дізнавшись, що це для солдатів, а один із них навіть захотів приїхати в Україну допомагати українським фахівцям лікувати та обстежувати поранених атовців.

“Тоді дуже допомогла родина Романа та Зірки Зубар, яка надала для поранених воїнів будинок, де поранені бійці – Олександр Півнев, Олександр Дармарос, Дмитро Котов – перебували близько двох років, – каже Віра. – Найбільше перебував Олександр Дарморос. На війні він втратив ногу, зір на обох очах і також сильно пошкодив обличчя. В штаті Огайо спеціально для нього натренували собаку-поводиря, а сам Олександр навчився грати на бандурі через посередництво пані Роми Дигдало з Союзу Українок”.

Також завдяки фінансуванню Союзу Українок Америки в Українському католицькому університеті відкрили Центр психологічного консультування УКУ “Простір надії”, який займається психологічною реабілітацією воїнів АТО, яка, переконана Віра, не менш важлива за фізичну.

“я над цим працюю”, замість “я цього не знаю”

“Приїжджаючи в Україну ще десятиліття тому, я втомлювалася від фрази, яку чула ледь не від кожного: “Така наша доля…”

На щастя, сьогодні нове покоління українців, особливо тих, що були на Майдані, потроху змінюють це сприйняття. Але все ж більшість поки не вірить у зміни і у свою здатність їх робити, – розповідає Віра Андрушків.

Українцям треба брати приклад з американців, людей-піонерів, які приїхавши на чужий континент, повинні були вибороти собі життя. Сьогодні їх кредо “can do attitude” – “все подолаю, все зроблю”, яке викристалізувалось від розуміння американцями цінності людського індивідуалізму. Гасло українських емігрантів було “Помагай собі сам!” Кредитні спілки називаються Самопоміч.

Також від них ви ніколи не почуєте: “Я не можу і не вмію”. Їх відповідь звучатиме так: “Це я можу зробити, а над цим я працюю”. Здавалося б просто формулювання, але воно підживлює мотивацію, впевненість і позитивне ставлення до людини. Українцям варто заразитися таким сприйняттям себе і своїх можливостей…

Підготувала Оксана Левантович, джерело УП Життя