Жінка, яка була собі ціллю: 155-ліття від дня народження Ольги Кобилянської

Українська письменниця, учасниця жіночого руху на Буковині, Ольга Кобилянська стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. Вона перекодувала українську літературу, наповнивши її образами інтелігентної та вольової жінки, яка вийшла за рамки  світоглядних обмежень, зумовлених вихованням та соціальними стереотипами. До 155-ліття від дня народження письменниці 23 жовтня Центр СУА з жіночих студій провів в УКУ круглий стіл «Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати як бджола»: творення конструктивних стратегій взаємодії зі світом у біографії та творчості Ольги Кобилянської».

 

Про складні внутрішні поривання письменниці, мову її фемінних символів, заповітні мрії та життєвотворчі взаємини дискутували Галина Левченко, докторка філологічних наук, доцентка кафедри українського літературознавства та компаративістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка, Ореста Мацяк, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури імені акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка та Алла Швець, кандидатка філологічних наук, заступниця директора Інституту Івана Франка НАН України.

 

Від дівчини-безприданниці до незалежної жінки

Творчість для Ольги Кобилянської була єдиним шляхом, завдяки якому вона виживала. Вона запропонувала новий жіночий погляд у літературі, який відрізнявся від поширених на той час. Вона починає дивитися на жінку зсередини, описує внутрішньо-психологічне буття інтелігентної жінки у світі, де її не розуміють і де треба боротися за свою інтелектуальну рівноправність. Це жінка-інтроверт з виразною нарцистичною установкою. Про це у своїй доповіді «Мова фемінних символів у прозі Ольги Кобилянської» розповідає Галина Левченко: «У своїх літературних текстах письменниця своєрідно картографувала фемінний світ: жіночі простори і локуси, жіноче тіло, жіночу психологію у її мінливості, зрештою, світоглядні обмеження жінки свого часу, які значною мірою списані з себе самої – зокрема, фіксованість на матримоніальній темі та своєрідне жіноче «іншування» як буття «для когось», страх упевненої суб’єктності».

 У всіх літературних образах Кобилянської можна було віднайти жінку та її психологію, бо ця жіночність екстраполювалася на весь світ. Нарцистична поведінка письменниці, якою вона наділяє і своїх героїнь, сформувалася під впливом тогочасного оточення. Ольга народилася четвертою дитиною у сім’ї дрібного повітового чиновника, який не міг забезпечити свою родину усіма матеріальними благами і не покладав особливої надії на своїх доньок. Її юні роки можна назвати шляхом поневіряння дівчини-безприданниці. У той час для таких дівчат єдиним спасінням було вийти заміж. Але і в молодіжному середовищі зазвичай вони були порожнім місцем, бо заможність батьків була одним з важливих факторів вибору нареченої. У таких історичних умовах відбувається зіткнення обдарованої творчої особистості і впертого оточення, яке не хоче бачити в Ользі творчі задатки, наголошує доповідачка. Саме тому Кобилянська переорієнтовується на тему внутрішніх поривань жінки, її прагнень, її світогляду, бажань і мрій. Цей фемінно маркований світ потребував створення окремої системи знаків-символів, які авторська свідомість Ольги Кобилянської невтомно і вишукано продукувала.

У творчості Ольги є багато образів-емблем, які позначають різні культурні вектори осмислення жіночої проблематики і відображають типологію жіночих характерів.  Це різні образи живої і неживої природи (земля, долина, хата, ріка, зоряна ніч, павутина, змія, пташка, бджола тощо), культурні концепти і топоси («великий полудень», «поранкова душа», Лореляй, Ніоба, «лісова мати», «некультурна», «аристократка», Богородиця, «орієнтальний тип» жінки та багато інших).

Так, доволі часто зустрічається мотив молодої дівчини, яка стоїть перед дзеркалом і задивляється на своє відображення. У повісті «Царівна» образ дзеркала – це наче спроба змінити, переструктурувати себе, сформувати свою ідентичність. Тому у текстах Ольги герої потребують дзеркал, як Софія із «Меланхолійного вальсу». У моменти сумніву і коли складно зробити вибір, вона використовує образ змії, як от у творі «Апостол черні».

Наболіле питання, яке знаходить своє вираження у творах Кобилянської, – матеріальна залежність.  Вона моделює тип сильної жінки, яка унезалежнюється від світу чоловіків. У кожній повісті цей тип зазнає випробувань і найчастіше боротьба завершується поразкою.

У перших творах її героїні надзвичайно збентежено почуваються в оточенні чоловіків. Від початку тілесне, еротичне сприймалося як плебейське і те, що треба подолати. У час коли Ольга Кобилянська познайомилася з роботами німецького філософа Ніцше, його ідеї лягли в основу її поглядів на жінку. Його слова про те, що «людина – це те, що треба подолати» для неї звучали як «жінка та жіноче тіло – це те, що треба подолати». У своїх творах вона його одухотворювала, прищеплюючи семантику архетипу. Тому лейтмотивом, який переходить з твору у твір є образ взаємодії жінки з конем. У новелі «Природа» жінка хоче спробувати впокорити коня, але з тремтінням вона повертається додому. Попри все, еротично-інстинктивний аспект перемагає, коли між персонажами, які належать до різних соціальних станів, виникають стосунки.

У новелі «Битва» Кобилянська вивищується над цим еротизмом. В образах жінки, яка курить люльку, а її споглядає велика кількість чоловіків. Дівчини, яка швидко мчить на коні і голосно сміється, а за нею навздогін хлопці. «Вона вступає в еротичну гру з цілим роєм хлопців. У цьому епізоді зчитується влада над чоловіками, вивищення над інстинктивним, незалежність від чоловіка. Вони реагують на її вроду, і вона може самостійно контролювати ситуацію. У патріархальному суспільстві у жінки завжди була спокуса втечі від свободи. Вибрати – боротися чи залишитися у психологічній зоні комфорту, але ціною придушення того, що для неї є притаманним. Зрештою, вона стає царівною своєї долі», – коментує Галина Левченко.

Цікаво, що у творах Кобилянської образ матері асоціюється із землею, а також із задушливим закритим простором. Традиція-жінка-церква-земля як задушливе материнське лоно, від якого треба було звільнитися та вийти. Усі ці символи є вираженням світогляду Кобилянської, на який однозначно вплинуло дитинство та умови тогочасного культурного виховання.

 

Дві заповітні мрії Кобилянської

Із листів і творів Ольги Кобилянської дізнаємося про її дві заповітні мрії – стати музиканткою та побачити море. «Ольга Кобилянська в житті ні музиканткою не стала, ні моря не побачила, проте, хоч, напевно, тому музика і море виявилися константами її літературної творчості, що дозволяє трактувати їх як топоси самототожності письменниці, її індивідуальної та національної ідентичності», – розповідає Ореста Мацяк у своїй доповіді «Музика і море як топоси самототожності Ольги Кобилянської».

Кобилянська була дуже обдарованою дитиною – мала літературний, малярський і музичний хист. Ще з ранніх творів відчитується, що музика була її покликанням, і вона могла його реалізувати у літературній творчості.

Музика і море були її стихіями, її другим «я» у мистецтві і природі, бо їх характеристики – динамічність і bizarr-ність (химерність). Ольга вкладала особливо душу в музичні твори. Її внутрішній світ був химерним, характер, як вона каже про героїню «За ситуаціями» – нестримний, неоднозначний і нестабільний.

У повісті «За ситуаціями» вона підсумувала, що море – це «елемент також споріднений з музикою». Про море Кобилянська знала хіба з книжок скандинавських авторів. Море, як і музика, співіснувало з її натурою, динамікою, мінливістю. Вона відчувала, що це є її стихія. Художницю Ганнусю вона порівнює з морем – неспокійним і звінчаним.

Як писала Кобилянська, «сила моєї уяви і вразливість – завше будуть моєю бідою», але саме ця сила уяви і допомогла їй побачити образ моря. Хоча вона і була незворушною на вигляд, та дуже динамічною за своєю натурою. Вона могла не виявляти почуттів, але всередині це було бурхливе море. Її героїні поводилися, як і сама авторка. Під час прогулянок в гори панночка лягала на землю і слухала, як шумлять дерева, уявляючи, що так шумить море. Гори статичні і незмінні пригноблювали Кобилянську, а море виражало внутрішній світ.

Авторка сприймає гори як море через звукову деталь – шум дерев. Якщо дивитися на панорамний вигляд гір з вершини, то при такому погляді гори нагадують море, яке штормить. А небо в цей час має морські відтінки – синього та зеленого кольорів. Незалежно від обставин, які перешкоджали реалізувати мрії, Ольга Кобилянська таки виявила свою самототожність, – вона стала музиканткою у прозі і побачила море в горах.

 

«Я з Кобилянською добре жила, живу і буду жити»

Велику роль у становленні Ольги Кобилянської як письменниці відіграли дружні стосунках з Софією Окуневською, донькою повітового лікаря, та українською письменницею, організаторкою жіночого руху, Наталією Кобринською. Вони обидві, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати українською. Вони діставали для неї кращі твори з української літератури, які мали допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. Про амплітуду життєвотворчих взаємин Ольги Кобилянської та Наталії Кобринської розповіла у своїй доповіді Алла Швець.

«У взаєминах Ольги Кобилянської з Наталією Кобринською важко простежити певну еволюцію чи сталість, бо впродовж усієї життєвої історії ці стосунки характеризувала контрастність обопільних жіночих рецепцій, які балансували поміж адорацією й затаєною ненавистю, інтелектуальним впливом й заздрощами, повагою та конкуренцією», – зазначила доповідачка.

У їхніх взаєминах перепліталися дві моделі поведінки: субординаційна (наставниці-учениці) та паритетна, якщо проаналізувати сферу приватного листування, і конкурентний у сфері літературної творчості. Ці внутрішні протиріччя зумовлені психологічною конфліктністю обох жінок, які не завжди могли зживатися з тими, хто інакші. Кобринська ― емоційна, імпульсивна, гарячкувата, хоч і сповнена глибоких внутрішніх сентиментів, Кобилянська ― самозаглиблена, чуттєва, душевно вразлива.

Вперше нотки негативу Ольга висловлює після того, як Кобринська висміює її оповідання «Гортензу, або Нарис з життя одної дівчини» замість того, щоб передати твір літературознавцю Остапу Терлецькому. Такі критичні вердикти про творчість Кобилянської Кобринська висловлювала неодноразово, даючи поради і пропонуючи внести зміни у її твори. Але була і ще одна причина  складаних взаємин. Ольга Кобилянська була закохана в брата Кобринської – Озаркевича. Взаємини з ним проектувалися на стосунки з Кобринською. «Що мене зв’язує з Озаркевичами, що я їм вірю, як богам? Я ненавиджу їх, так ненавиджу, проте кожне їхнє слово для мене як присуд», ― пише вона в одному з листів.

У 1884 році можна простежити епістолярне потепління у взаєминах між Кобилянською і Кобринською. Вони могли спілкуватися не лише про творчість, велика частина їхніх листів – це і приватний дискурс.

Так, Кобринська повчала Ольгу не уникати і бути більш відкритою до чоловіків. Саме Кобринська запропонували Ользі розглянути Михайла Павлика як можливу кандидатуру нареченого, вважаючи, що Кобилянській було б добре стати жінкою літератора. Вона була впевнена у їхній темпераментній схожості.

Під впливом Кобринської Кобилянська зацікавилася жіночим рухом. У жовтні вони заснували Товариство руських жінок у Чернівцях. Кобринська вважала її найбільшою спільницею. У кінці 90-х років їхні взаємини були досить дружніми, але були і нотки затаєної заздрості. У молодої Кобилянської була заздрість через нереалізованість письменницьких амбіцій. Але пізніше у взаєминах відбулася зміна позицій. Кобилянська стала явною літературною фавориткою, у той час як Кобринська вдалася до модерністичного експерименту у своїй творчості. Відтак, стала маргінальною письменницею, і її вже не сприймали. Тоді Кобринська відчула конкуренцію та втрату популярності. У її тогочасній риториці вбачалося бажання знівелювати письменницький талант Кобилянської. У листах до Франка вона негативно описує творчість Ольги, вказуючи, що у її творах багато мішанини кепського реалізму і романтизму.  

Кобилянська заперечувала конкуренцію з Кобринською, стверджуючи, що вони обоє самодостатні і мають свій особистий стиль. У їхніх взаєминах не було сталості, це були контрастні стосунки, які балансувалися. Попри неоднозначність і усі протиріччя, докази їхніх дружніх стосунків виражені в одній із фраз Кобринської: «Я з Кобилянською добре жила, живу і буду жити».

 

Підготувала Ірина Наумець