Триває весняний семестр Лекторію СУА

Триває весняний семестр Лекторію СУА.  Відбулося дві відкриті лекцій, а також триває міжфакультетський курс вільного вибору «Жіночі постаті у філософії XX століття» к. ф. н. Орисі Білої.

Так, 7 лютого в УКУ відбулася лекція літературної критикині з Харкова Тетяни Трофименкона на тему «Жінка-авторка і жінка-персонаж: колізія соціальних ролей у сучасній українській прозі». Як літературна оглядачка, доповідачка цікавиться текстами, які власне зараз з’являються в літературному просторі, та яку візію жінки вони представляють читачеві. На лекції говорили про вітчизняних авторок та їх творчість з точки зору гінокритики.

Трофименко ТВ пострадянському періоді доповідачка виокремила роман «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко. «Сьогодні українські письменниці так і не виломилися поза парадигму, яку заклала Забужко» ‒ стверджує доповідачка. ‒ Пізніше її твір відчитали у світлі постколоніальної критики, де йдеться не лише про взаємини двох персонажів, а про травматичний спадок пригнічення національної ідентичності. Зразок для наступних текстів і полягав у тому, що чоловік був слабким, а жінка ‒ навпаки сильною. І ці стереотипи в літературі є дуже тривкими. Найприкрішим є те, що частина письменниць сама продукує гендерні стереотипи. Так, героїні Забужко і Зборовської, борються зі свою реалізацію проти тих сценаріїв, які нав’язує суспільство, вони стають феміністками поневолі».

Ще один цікавий приклад, роман Оксани Луцишиної «Любовне життя», весь сюжет якого обертається навколо переживань головної героїні. На думку Тетяни Трофименко таке прочитання образу жінкою-письменницею в сучасних умовах дещо звужене. Натомість, Наталка Сняданко в іронічному романі «Колекція пристрастей» має багато влучних моментів, а проте його суть та сама ‒ українська жінка бореться зі стереотипами. «Наскільки приреченою є українська жінка в оптиці українських письменниць саме на таку долю ‒ зазнавати поразки – це питання відкрите».

Доповідачка порівнює історичну та соціально-психологічну прозу (від «Солодкої Дарусі» Марії Матіос до «Забуття» Тані Малярчук). Цікаво, що історія родини є неодмінним компонентом прози сучасних українських письменниць, але надмір постколоніальних історій та їх однотипність стає нецікавою. На думку Тетяни Трофименко, внутрішній комплекс, нездатність усвідомити себе окремою особистістю компенсується рефлексуванням про тяжку історію. На прикладі творів Матіос, критикиня говорить також про «комплекс провини, внутрішню заборону насолоджуватися, в той час, як народ страждає.»

Дослідницю зовсім не вдовольняє тенденція в «жіночій» літературі від гостро соціального до позірно психологічного протягом останніх років. Навіть взявши до уваги інтелектуальний та масовий сегменти книжкового ринку, вітчизняні письменниці мало звертають увагу на проблеми сучасного світу. Скажімо, чи солодкава проза в стилі «Теплих історій» Надійки Гербіш або протилежний натуралістичний гіперемоційний дискурс Люко Дашвар може бути плідним в суспільстві? «Хотілося би бачити також жінку не безнадійно травмовану і розчаровану, а ту яка б наважилася сама творити своє життя, реалізовуватися творчо чи професійно, бути в шлюбі чи не бути, бути матір’ю, або ні, ‒ каже Тетяна Трофименко, ‒ Але для цього варто змінити стратегію показів жіночих образів.»

Ще одна відкрита лекція ‒ як спроба науково осмислити травматичний досвід радянських концтаборів – пройшла 7 березня. Лекцію під назвою «Вижити значить перемогти: жіночий досвід українок в ГУЛАГу у 1940-50-х рр.» провела історикиня Оксана Кісь, докторантка Інституту народознавства НАН України, головна редакторка сайту “Україна Модерна”, президентка Української Асоціації Дослідниць Жіночої історії.

фото Наталії ПАВЛИШИН
фото Наталії ПАВЛИШИН

Важливо пам’ятати про тисячі й тисячі українських жінок, які в 1940-60-ті роки пережили ув’язнення і табори. Оксана Кісь презентувала власні історико-антропологічні дослідження про цей досвід, аналізуючи як офіційні документи, статистку, так і особисті спогади жінок, які пройшли через ГУЛАГ. В умовах табірного режиму, який мав на меті знищити все людське через жахливі умови та надважку працю, українські жінки не тільки намагалися вижити, а й підтримати інших і зберегти свою ідентичність. Дослідниця розповіла різні подробиці, як саме невільниці рятували себе через власне жіночі стратегії виживання: жінки старалися відзначати релігійні свята, а також прикрасити житло і навіть табірний одяг за допомогою шиття і вишивання. Вимордувані й хворі, ці жінки знаходили силу співати, писати та заучувати поезію. Такі прості речі дозволяли їм зберігати зв’язок із традиційною культурою, а через неї власну гендерну, національну, релігійну ідентичності. Таким чином, на думку Оксани Кісь, жіночі спогади про ГУЛАГ створюють контрнаратив про перемогу над режимом самим фактом виживання. «Для багатьох жінок стояло питання ‒ вижити, чи померти. І власне вижити зі збереженням моральних і етичних засад, залишитися людиною, жінкою, українкою ‒ означало подолати систему. На прикладі цих жінок хочу показати, що навіть у найгірших обставинах, у найбільш нестерпних і нелюдських умовах, жінки залишалися дієвими й робили те, що вважали правильним і потрібним. Для мене дуже важливе поняття жіночої здатності протидіяти системі. Звичайно, не всі перемогли, більшість ‒ загинули. Та ті, хто вижили заслуговують не оплакування, а шанування як переможниць, ‒ додала наостанок Оксана Кісь.

Orysya Bila_1Також варто нагадати, що у весняному семестрі 2017 року триває авторський навчальний курс викладачки УКУ, канд. філос. наук Орисі Білої «Жіночі постаті у філософії ХХ століття». Курс, який складається із шістнадцяти занять, має на меті відповісти на питання, чи є у філософії особливе жіноче обличчя, чи теми праць філософинь, відрізняються від «чоловічої» філософії? Орися Біла аналізує, як формувалася творчість найцікавіших філософинь крізь призму соціально-економічних, політичних та культурних обставин. Виявляється, що лише століття тому університети вважалися винятково чоловічою цариною. Звичайно, жінка могла потрапити в Оксфорд або Кембридж, як слухачка, але отримати диплом вона не могла фактично до 1950‒х рр. Таким чином найкращі філософині XX століття не мали докторських ступенів. Проте, беззаперечним є їхній внесок у сфері етики і естетики, філософії культури, філософської антропології, психоаналізу, філософії мови, екзистенціалізму, феноменології чи пост-структуралізму. Протягом курсу студент(к)и знайомляться з філософією Сімони Вейль, Едіти Штайн (Святої Терези Бенедикта від Хреста), Сімони де Бовуар, Ганни Арендт, Люсі Ірігарай , Юлії Крістевої, Сюзанни Лангер та Елен Сіксу. Більшість підручниківз історії філософії оминають жіночий сегмент. Тому, завдяки цьому курсові студент(к)и отримали унікальну можливість відкрити ще один вимір сучасної філософії.