Як сприймають жінок у сучасних Православних Церквах, які перспективи відновлення чину дияконис, чому жіночі рухи в церквах викликають побоювання і не завжди отримують потрібне схвалення?
Про спроби відновлення чину дияконис у Православних Церквах
Ініціативи щодо відновлення чину дияконис з’явилися у Православній Церкві Російської імперії ще з середини ХІХ ст, а пік їх активності припав на роки між революціями (1905 і 1917 роки). Потребу в чині дияконис озвучували у різних церковних інституціях: місіях, парафіях, освітніх установах, серед сестер милосердя і так далі.
Ще у 1830 роках архімандрит Макарій (Глухарьов), засновник місії у проекті реформи місіонерського служіння в Росії запропонував ідею створити на Алтаї «жіноче згромадження місіонерок-дияконис». Згідно із задумом вони мали б допомагати місіонерам у підготовці оголошених до хрещення і в «наставленні новохрещених», а також провадити у дочірніх церквах служіння читця, дзвонаря, паламаря, допомагати в «утриманні сільських шкіл», навчати дівчат і приймати «новохрещених сиріт жіночої статті на виховання», навчати їх грамоті, рукоділлю.
На початку 1860-х років священик із Санкт-Петербургу Олександр Гумільовський виступав за надання церковного статусу дияконис згромадженням сестер милосердя. Він пропонував обмежити їх діяльність «як служебниць християнського милосердя», вважаючи відновлення літургійного аспекту служіння дияконис неактуальним.
У 1906 року на Передсоборній присутності заговорили про дияконис на парафіях в контексті активізації мирян і трансформації приходу. Священик Федір Успенський (настоятель церкви в місті Ярославлі) запропонував «Правила для життя і діяльності православних дияконис». Попри те, що ініціативи щодо створення церковного чину дияконис подавали чоловіки, які мають владні ресурси, офіційні владні інститути постійно їх відхиляли. До революції 1917 року це питання так і лишалося пропозицією. Хоча вже на той час у рамках церковних інституцій Російської імперії жінки посіли ту нішу, яка була найменш заповнена і престижна в Імперії. Вони працювали з хворими, людьми похилого віку, сиротами, малозабезпеченими і займалися початковою освітньою діяльністю.
На початку ХХ століття стрімко збільшувалися жіночі православні згромадження, котрі творили навколо себе освітні, благодійні, катехитичні інфраструктури. Ігуменя Катерина (Єфимовська) Леснинського згромадження (Седлецької губернії Західної Росії) порушила питання про чин дияконис на базі монастирів під час Першої російської революції у 1905 році. Вона хотіла, щоб її монастир став “розсадником” дияконис – місцем, де вони могли б отримувати необхідну богословську і медичну освіту і зберігати зв’язок із згромадженням. Вона вважала, що служіння дияконис вирішить низку соціальних завдань, зокрема, приверне освічених жінок, які раніше не йшли в монастир.
Домогтися встановлення чину дияконис намагалася і відома постать з імператорської родини, принцеса Гессен-Дармштадтська, племінниця королеви Єлизавета Федорівна. Створивши у Москві унікальний Марто-Маріїнський жіночий монастир, який орієнтувався на соціальну роботу, вона хотіла, аби для сестер цього жіночого монастиря надали статус. У 1908 році завдяки авторитету княгині питання встановлення чину служебниць досягнуло Синоду, однак подолати інертність системи не вдалося. Питання відклали до Собору, який так і не зібрався до початку революції.
Про освіту дияконис у російському православному середовищі
Варто зауважити, що російське православне середовище було відкритим до права жінок на отримання освіти, у тому числі богословської. Жіночі монастирі стали першим середовищем у Росії, який створив у масштабах всієї імперії систему жіночих училищ. Там можна було здобути не тільки загальну базову освіту, а й роботу за професією за відповідну оплату (це було революційним явищем на той час). Жінки могли бути і викладачками Закону Божого, катехитками. Поставало лише питання, чи відповідає чернечому покликанню перевага соціальної роботи над чернечою аскезою.
Особлива категорія жінок у церковному середовищі – це дружини і дочки священиків. У Російській імперії священики першими стали давати своїм донькам професійну освіту. Наприклад, у 1913 році в 74 єпархіальних училищах навчалося 28 671 особи. Це на 26% більше, ніж кількість учнів в духовних семінаріях (22 734). Якщо випускниці єпархіальних училищ не виходили заміж за майбутнього священика, то ставали зазвичай вчительками, телеграфістками, друкарками. До початку ХХ століття у імперії створювали проекти спеціальних богословських навчальних закладів для жінок. Діяли курси в Москві, Петрограді та Казані. У Москві в 1910-1913 роках успішно діяли Жіночі богословські курси при Спілці християнських матерів, якими керував відомий праворадикал протоєрей Йоанн Восторгов за безпосередньої підтримки митрополита Московського Володимира (Богоявленського).
Обговорювали заснування Вищого жіночого богословського інституту, який навіть вдалося відкрити, і він недовго діяв на початку Першої світової війни. В інституті жінки могли здобути вищу богословсько-педагогічну освіту, а також пройти навчальну підготовку керівників, виховательок, учительок для жіночих середніх духовних навчальних закладів.
Про обговорення жіночого питання на Соборі Російської Церкви 1917-1918 р.
Чи можна висвячувати жінок на служіння – окремо не розглядали. Не було богословської традиції, яка б це заборонила. Більше того, у переліку прописаних стародавніх чинів, які діяли в Церкві, йшлося про повноцінне свячення жінок. Принципова неузгодженість позицій полягала в тому, що стародавні чини передбачали свячення в диякониси після 40 років у той час, коли в російській практиці найбільш активними в церкві були жінки якраз до 40 років. Відомі практики свячень у диякониси у ХІХ – поч. ХХ ст. (найбільш рання припадає на період митрополита Філарета (Дроздова) передбачали єпископську хіротонію.
Певним етапом при обговоренні питання про дияконис став Собор Російської церкви 1917-1918 рр, на якому розглянули три важливі теми: становище жінок в Церкві в цілому, право жінок входити до вівтаря, відновлення чину дияконис. Один із доповідачів, а саме священик Яків Галахов пропонував подолати дискримінацію жінок через надання права на участь у Соборах, участь у справах управління, суду, церковного господарства та допуск жінок на всі посади у Церкві, крім єрархічних. Однак у Відділі про церковну дисципліну питання про участь жінок у Соборах і можливість обіймати посаду паламарів розпалило дискусію, яка тривала впродовж кількох засідань. Більшість висловилися проти участі жінок у Соборах і єпископських радах, однак назбиралося більшість голосів за участь жінок у єпархіальних з’їздах і в парафіяльних радах.
Під час засідань Собору очевидним стало категоричне несприйняття боротьби за політичне рівноправ’я жінок. На думку консервативних членів Собору, жіночий рух призводив до руйнування традиційної сім’ї, відмови від дітонародження у той час, коли найголовніше місце жінки – в сім’ї. Однак члени Собору усвідомлювали, що Церква без жінок не виживе і їх треба активізувати, особливо юних та жінок похилого віку. Більшість представників зійшлися на тому, що жінок категорично не варто робити членами кліру, не варто їм давати судові повноваження, краще обмежити їх активність на рівні парафії (максимум – благодійна діяльність), не допускаючи на більш високі рівні. 24 липня 1918 року доповідь Відділу «Про участь жінок у житті Церкви» розглянули на загальному засіданні Собору. Так одностайно Собор ще не ухвалював жодну доповідь. Припускають, що нова політична ситуація і початок гонінь посунули гендерні проблемні аспекти на задній план.
Однак не все так добре, як здавалося – після втручання Редакційного відділу Собору жінок виключили з Рад благочинності. Із документів Собору довідуємося, що єпископат (який затверджував остаточні рішення собору) виступив проти розширення прав жінок у житті Церкви. При голосуванні на єпископській нараді 22 вересня тільки 9 голосів подали за прийняття доповіді, а 22 – проти (серед них провідні єрархи – патріарх Тихон, митрополит Агафангел, митрополит Сергій, митрополит Арсеній), але цей результат голосування не міг скасувати рішення Собору, оскільки потрібних ¾ не досягнули і постанову ухвалили.
Відповідно до Постанови Собору Православної Російської Церкви «О привлечении женщин к деятельному участию на разных поприщах церковного служения» (7/20 сент. 1918 г.) жінки мали право брати участь у Парафіяльних Зборах і Парафіяльних Радах, займати посади церковних старост, брати участь у Єпархіальних зборах і Благочинних зборах. Також їм надавали право обіймати посади в усіх єпархіальних освітніх, благодійних, місійних і церковно-господарських установах, за винятком Благочинних і Єпархіальних Рад і судових та адміністративних установ. Також допускалося у виняткових ситуаціях допускати жінок на посаду дяка з усіма правами та обов’язками штатних дяків.
Ще на початках Собору постало питання про відновлення чину дияконис, над яким у Відділ про церковну дисципліну працювала ціла комісія. На засіданні Відділу 26 березня 1918 після доповіді спеціаліста з канонічного права С. В. Троїцького пролунали пропозиції відновити у Російській Православній Церкві чин дияконис у тій формі, у якій він існував у давній Церкві. Називати дияконисами дів і одношлюбних вдів віком не менше 40 років, які дали обітницю цнотливості і довічного служіння Церкві Христовій, випробувані у знаннях і моральності, висвячені єпископом і зараховані до кліру. Варто додати, що єпархіальний єпископ може у виняткових випадках висвячувати і більш молодих дів і одношлюбних вдів, а також заміжніх жінок, які заради подвигу стриманості, припинили тілесні стосунки з чоловіками. Висвячувати дияконис має право єпархіальний єпископ на свій власний розсуд або за клопотанням настоятеля парафії згідно із стародавнім чином, виданим Гоаром, єпископом Порфирієм і професором Дмитрієвським, коротко викладеним у Синтагмі Властаря. Доповідь Відділу «Про відновлення чину дияконис» передали в Соборну Раду, яка розглянула її за 11 днів до закриття Собору (вересень 1918 року). Рішення Соборної Ради зводилося до: «Доповідь надрукувати і роздати членам Собору». Проте 20 вересня Собор припинив свою діяльність, і доповідь так і не затвердили.
Можливо, частина членів Собору сприймала інститут дияконис як продовження традиційної моделі підпорядкування. Представники духовенства не хотіли допускати жінок до кліру, щоб не ділитися доходами, переклали на них важку і невдячну соціальну (традиційно жіночу) роботу. Проте під час Собору прозвучав цілий комплекс аргументів – богословських, еклезіологічних, церковно-практичних – на користь відновлення інституту дияконис. Однак була мовчазна протидія, актори якої не доклали зусиль, аби залишити аргументованих заперечень.
Фемінізація – боротьба за рівноправність жінок чи криза маскулінності?
На думку багатьох російських дослідників, «жіноче питання» лишилося в історичному минулому і не є актуальним для сучасного російського суспільства. Саме поняття «гендер» у російському контексті має негативну конотацію, а поняття «феміністка» часто має лайливе зневажливе забарвлення, оскільки зводиться до образу неохайної, недоглянутої жінки, яка відмовляється від справжнього покликання бути дружиною, матір’ю і привабливою жінкою в обмін на сумнівну політичну активність, спрямовану на дискримінацію чоловіків.
Це в жодній мірі не означає, що жінки витіснені або можуть собі дозволити піти з публічної сфери. У більшості російських сімей змушені працювати обидва подруги, існує безліч самотніх жінок, значний відсоток матерів-одиначок. Зокрема, можна говорити, що жінки продовжують зберігати, так зване, подвійне навантаження: на робочому місці і вдома. Пам`ятаймо, що історично в Росії таке подвійне навантаження у жінок з’явилося не в результаті боротьби за рівноправність, а в умовах, коли вони були змушені взяти на себе традиційно чоловічі функції і обов’язки, не відмовляючись і від жіночих. Це сталося не як наслідок фемінізації, а через кризу маскулінності, що спіткала Росію в ХХ столітті.
Водночас Російська Православна Церква, точніше окремі її представники, сприяють архаїзації уявлень про роль чоловіків і жінок у суспільстві, транслюють міф про золотий вік патріархату. Ця мрія про патріархат поширена у різних кластерах російського суспільства і зводиться до образу сильного чоловіка-годувальника, здобувача, який повністю вирішує питання фінансового забезпечення сім’ї, береже дружину, яка виступає в ролі носія вічної жіночності і творця «домашнього затишку». За Радянського Союзу у православному середовищі не створювали рухів за розширення прав жінок впродовж ХХ століття, можливо, у якійсь мірі через гоніння і обмеження релігійного життя, через прагнення до збереження «спадщини».
Ми не знайдемо реакції на західні «хвилі фемінізму». Більш того, в православному середовищі переважає негативна реакція на радянський гендерний проект і прирівнювання жінок до чоловіків (часто відповідальність за руйнування патріархальної сім’ї, що у православ’ї визнається найдосконалішою формою, у сучасній риториці покладають на «безбожних» більшовиків). Від початків «релігійного відродження» у православному середовищі спостерігається відмова від поняття рівності, яке є чужим для православного християнина і ворожим для «традиційних» російських цінностей. Під час Перебудови і в період 1990-2000-х років у православному середовищі з’являються феміністичні тенденції. У церквах зберігається переважно жіночий контингент пастви середнього і старшого віку. Богословські виші, створені під час Перебудови, приймають на навчання і випускають жінок з богословськими дипломами. Жінки беруть участь в органах управління церквою, навіть в Соборах на загальноцерковному рівні. До прикладу, на соборі 1990 року було 38 жінок серед 317 делегатів, а в 2009 – 72 жінки з 711. Як зауважує дослідниця Надія Киценко, до середини 2000-го спостерігається збільшення помітних (видимих) православних жінок, які відіграють все більш істотну роль в медійній сфері, тобто формують, так би мовити, message Церкви до суспільства. Їх присутність особливо помітна в пресі, публікаціях, інтернет-спільнотах. Зростають жіночі монаші спільноти, які орієнтуються на соціальну роботу, на парафіях основну соціальну роботу також провадять жінки.
Зовнішній вигляд жінок стає найважливішим інструментом управління і через вимоги до жіночого вигляду, зокрема, покриття голови транслюється установка про покірність і підпорядкованість. Одночасно в публічному дискурсі поширене трактування жіночого тіла як джерела спокуси, а значить, гріховності жінок апріорі. У пострадянському контексті жіноче тіло пов’язують зі звинуваченнями в гріховності і з масовими абортивними практиками радянського часу. Однак в цілому в православному середовищі ставлення до жіночого тіла залишається амбівалентним. Що ж стосується участі в богослужіннях, то у випадку нестачі чоловічих ресурсів жінки отримують надзвичайно широкі можливості при звершенні богослужінь, однак учасники процесу не зацікавлені в обгрунтуванні та окресленні меж таких практик.
Чому питання про дияконис може стати джерелом конфлікту на пострадянському просторі?
Як зауважує Надія Бєлякова, багато офіційних церковних представників сприймають поширення жіночої проблематики як загрозу чоловічому авторитету/владі в спільнотах. Дослідження у сфері історії жіночого руху або безпосередньо відновлення чину дияконис сприймається в інтелектуальному православному середовищі або байдуже, або як шлях/етап в напрямку до західного фемінізму, який може активізувати питання про жіноче священство, яке є чужим для православного християнства.
Навіть досвід святих жінок, яких канонізувала Російська Церква – до прикладу, мучениці Єлизавети (колишньої великої княгині) та монахині Варвари, які виступали за чин дияконис, зводиться до «протестантизму», до західного досвіду, який є чужим і навіть шкідливим для «російської православної традиції». Таку позицію часто озвучують представники Православного Свято-Тихонівського гуманітарного університету, який є найбільшим православним дослідницьким і освітнім закладом.
На побутовому рівні серед звичайних православних жінок поширене глибоке усвідомлення жіночої гріховності/меншовартості, що проявляється у повсякденних православних практиках. Наприклад, заборона жінкам входити до вівтаря чи брати участь в богослужінні в дні нечистоти міцно вкорінена в свідомості багатьох православних жінок. Однак «нещастя» бути жінкою, як правило, не об’єднує православних жінок. Гендерна антисолідарність православних стала притчею, знайшла відображення у багатьох художніх творах. З одного боку ми бачимо істот, які миряться із своїм нещастям, всіма силами прагнуть приховати або знецінити свої вторинні статеві ознаки, а з іншого – православних гламурних жінок, які виражають свою гендерну приналежність через гру в пошук «справжнього глави» (як правило, такого знаходять серед священиків) і через специфічне вбрання/облачення себе.
У Церкві простежуємо парадоксальну ситуацію. Жінки не прагнуть, не хочуть, не виявляють зацікавленості у зміні свого статусу в Церкві і літургійному житті. Інтелектуальні церковні еліти індиферентні або бачать «небезпеку» в артикуляції жіночої тематики. Неоконсервативні і традиціоналістські тренди і концепти, на відміну від ліберально-реформістських, завойовують все більшу популярність і широко тиражуються у православному середовищі.
Чи потрібно порушувати питання про дияконис?
У давній Церкві служіння розподілялося відповідно до дарів/харизми, а не за принципом гендерної приналежності або соціального статусу. Відповідно відмова від соціологічного концепту єрархічності гендеру і повернення до розуміння харизми чинів/служінь в православній церкві відкриває нову перспективу в богослов’ї і може зняти напругу з акцентуації питання про «свячення жінок», змістивши акцент у площину служінь відповідно до покликання. З точки зору православної традиції варто зазначити, що мова йде про давній чин, а не про новий інститут, хоча він і виник як відповідь на виклики нового часу або став реакцією на секулярний фемінізм.
Чин дияконис був повноцінним церковним інститутом, який практикувався в давнину і ніколи не був формально скасований, а значить, не потребує всеправославного відновлення. Стародавній дияконат орієнтувався на соціальне служіння і місію/катехизацію. Орієнтація на служіння світу є актуальним трендом діяльності Церкви в глобальному контексті.
Існує потреба в інституціоналізації жіночого служіння, яке фактично звершується у Церкві. Напевно, не варто пояснювати, що інститут сестер милосердя, який сьогодні де-факто практикується у Православній Церкві Росії, не має загальноцерковного характеру, статус жінок не визначений. Експерти мають «сумніви» щодо “правослваності” цього інстиуту.
Відновлення чину дияконис має миротворчий потенціал як крок до припинення дискримінації жінок у церковному служінні, як крок Церкви до служіння світу, як зняття напруги між статями і подолання розділення між ними у Христі. Однак для такої ідилії необхідна зміна соціально-культурної ситуації у православній спільноті, у якій і криється основне джерело конфлікту. Одним з перших кроків могла б стати артикуляція гендерної та жіночої проблематики та актуалізація питання про дияконис у медійному просторі і навчальних закладах Православної Церкви.