Суспільний інтерес до історії визвольного руху 1920 – 1950-х рр., зокрема такої важливої його складової як діяльність ОУН і УПА, підживлюється сучасними процесами розвитку Української держави. В світлі популярності гендерної тематики серед сучасних напрямків досліджень питання жіночої складової стало в центрі уваги багатьох науковців. Однак ніхто раніше не аналізував підпільну періодику ОУН і УПА через призму жіночої історії, тим самим залишаючи без уваги значний пласт джерел. На прикладі підпільного часопису УПА «Чорний ліс» ми спробуємо поглянути на участь й діяльність жінок у підпільному русі.
Не кожен підрозділ УПА міг похвалитися виданням цілого часопису власними силами, а команда Станіславського тактичного відтинку УПА з кодовою назвою «Чорний ліс» такою була. Авторами журналу були бійці УПА, а передовсім його старшини. Редактором вважається Михайло Дяченко, з псевдо «Гомін», а в журналі – «Марко Боєслав». Саме Марку Боєславу, як автору, належить найбільша кількість дописів в журналі. Журнал видавався з 1947 по 1950 рік й включає 11 випусків, що відповідають 16ти номерам (бо деякі спарені). На його сторінках не так багато конкретних жіночих імен і псевдо, якби того хотілося. А ще менше тих, чиї біографічні відомості ми можемо встановити. Така скупа репрезентація жіноцтва пояснюється передовсім тематикою журналу, яку складають спомини дотичних до «Чорного лісу» діячів. Там також є списки полеглих й списки відзначених, деякі вірші й оповідання. Переважна частина споминів – це яскраві й місцями дуже детальні описи боїв підпільників з радянськими каральними органами, німцями й мадярами, в яких не брали участі жінки. Але найчастіше в цих споминах жіноча присутність безіменна у вигляді «жіночого плачу», коли мова йде про сутички в селі або у вигляді «дівчат, що сміються й жартують» чи «співають», коли мова йде про повстанські будні. Згадок про жіночу присутність в побутовому аспекті, як-от «дівчата прали й шили «своїм хлопцям» білля» [3] або «на подвір’ї метушилось кілька господинь, що готували для нас обід» [4] набагато менше. Щодо жіночих функцій, пов’язаних безпосередньо з підпіллям, то такі посади як санітарка, машиністка й зв’язкова згадуються одноразово без будь-яких додаткових відомостей.
На увесь часопис, а це близько 464 сторінок машинописного тексту, не рахуючи титульних сторінок і змісту, лише дві статті присвячені жінкам, і лише одна стаття написана жінкою. Авторка Мар’яна Орленко, присвятила свою статтю-спомин працівниці журналу Марії Петришин, що героїчно загинула при спробі арешту. Хто така Мар’яна Орленко наразі невідомо. Але оскільки більшість споминів й оповідань написані від імені очевидців, від імені людей, які особисто знали головних героїв, то можна припустити що й сама авторка працювала в редакції журналу разом з Марією. У статті «Марійка» «бадьора й непохитна» [4], «…тверда, ідейно вироблена революціонерка» [4]. «При виконування своїх обов’язків вона все була ініціятивна і послідовна. Праця ніколи не перевтомлювала її» [4]. В пропагандиських матеріалах не шкодують емоційних епітетів та метафор для зображення ворогів і героїв. А підпільна періодика такою і є. Тому художні засоби для підсилення емоційності виступають популярним робочим інструментом для авторів часопису. Це можна побачити на прикладі опису загибелі «Марійки»:
2 липня 1948 року бандитська куля більшовицьких варварів тяжко ранила гарячу патріотку. Щоб не попасти живою в руки ворога, зрівноважена, як все, спалила коло себе записки і гроші, підклавши під груди повстанського автомата із окликом «Слава Україні» — зірвала гранату. Її геройська постать світитиме янтарним дороговказом для всіх українських жінок» [4].
Детальнішого опису, де і за яких обставин загинула Марія (так само як і місця й року народження) авторка не наводить. Абзац про загибель короткий та малоінформативний. Та все ж на противагу авторці, ім’я Марії Петришин відоме поза межами журналу. Вона народилася 1925 року в с. Височанка, Івано-Франківської області. В 16 років стала членом Юнацтва ОУН, а у 18 закінчила торгівельну школу. Через рік вона пішла у підпілля, де й працювала в редакції журналу. 2 липня 1948 року, у віці 23 років, Марія потрапила в засідку біля с. Майдан Тисменицького району. Що було далі нам відомо з тексту. Похована там же ж в с. Майдан [6].
Друга стаття – це спомин Славомира Вишатича, присвячений працівниці УЧХ Марті, яка так само, як і перша героїня, підірвала себе гранатою при спробі арешту [4]. Важливо, що окрім Марти, тут також згадано й інших дівчат, її колег. «Був 1945 рік. Як я прибув у цей терен, то між іншими підпільничками побачив їх дві — Марту і Галку. Це були дві малі, чорняві, майже одинакового росту юначки…» [4]. Прикметно, що характеризуючи побратимів й посестер, автори зазвичай акцентують увагу на їхній працьовитості, дисциплінованості, акуратності й завзятті. Це, так би мовити, «золотий стандарт» підпільника\ці:
Мене відразу мило вразила їхня правдомовність та рухливість. Опісля я побачив, що це надзвичайно здисципліновані, працьовиті та вийнятково енергійні дівчата, що здобули собі між підпільниками та народом неабияку опінію» [4].
Події спомину розгортаються 8 грудня 1945 року, коли Марта разом з Галкою і ще однією працівницею УЧХ Вірою, правда ні про Галю, ні про Віру докладніших відомостей автор не подає, квартирували у с. Медуха Івано-Франківської області. Працівниці УЧХ не встигли поховати свої матеріали, як до помешкання увійшли озброєні більшовики зі стрибком. Слід зазначити, що автор не був свідком подій, а тому усе, про що думала Марта в оповіданні – це його власна інтерпретація. До прикладу, Марта уявила, чим для неї обернеться полон:
Ось її ведуть, беруть на допити, тортурують, збезчещують тіло, глузують…» [4]. «Марта бачила й таких, що, рятуючи свою шкуру, зійшли на шлях Юди, але вона їхніми слідами не піде! Краще сто разів умерти, ніж зрада рідного народу… А як гарно вмирати за Батьківщину… І вона це потрапить! Ось на це вона має гранату» [4].
Зі статті невідомо, що трапилося з іншими дівчатами в момент вибуху і після нього, і чи загинув ще хтось, окрім Марти. Але з протоколів СБ ОУН Станіславської округи ми дізнаємося багато деталей, зокрема щодо посад підпільниць, передісторії інциденту й ситуації опісля. Під час свого рейду до села, чекісти арештували Цівку Ірену (1927 р. н.), що була станичною УЧХ й провели їй допит у сільраді. Цього ж дня, напередодні арешту, коли Ірена поверталася з села додому, вона зустріла районну санітарку Марту – героїню статті, й Галку, які запитали її, де лежить хвора референтка УЧХ Віра. Саме до неї йшли Марта з Галкою й саме після арешту Ірени чекісти вийшли на дівчат. Від вибуху Марта загинула на місці, а Віра була поранена в ногу та живіт. Галці вдалося втекти, а ранена Віра спромоглася відбігти від будинку на 30 метрів й упала. Більшовики забрали її до Галича в шпиталь, звідки вона по кількох днях утекла. Тіло Марти пролежало в хаті до наступного дня [5]. Про долю ще однієї підпільниці Марти, чию постать нам на разі теж не вдалося ідентифікувати, розповідає у своєму спомині про «Наскок на райцентр Отинію» Ярко. Загалом спомин не про Марту. Мова йде про звільнення його куренем в’язниці в ході партизанського рейду. Автор пише, що,
коли все заспокоїлося, я почув легкий стогін і тихий плач. Вмить подався в той напрям. На превелику втіху, я побачив на бетоні напівмертву районну провідницю Марту. Ми взяли її на руки й винесли на коридор» [3].
Єдині додаткові свідчення, які автор наводить про підпільницю, окрім процитованих вище, стосуються її загибелі:
за півтора місяця після визволення, в нерівному бою з більшовиками в Остринському лісі, ранена Марта розірвала себе гранатою, щоб удруге не попасти живою в руки ворог» [4].
На цих трьох епізодах закінчуються детальні розповіді про підпільниць. Усі вони героїчно гинуть від гранати.
Що стосується не детальних розповідей, то ще у трьох статтях «проскакують» конкретні жіночі імена. Одна з них взагалі не стосується жінки як такої, тому що в сюжеті спомину фігурує її будинок, а не постать: «на краю села від сторони села Угринова Горішнього стоїть хата Марії Зубляк» [4]. Швидше за все, вона була симпатиком підпілля. В іншому спомині згадується ім’я Ніни Калюжної в контексті переліку речей, про які автору розповідає його співрозмовник: «переповів д. Гомін свою зустріч з Аркадієм Любченком, з Кобцем, згадав про Ніну Калюжну, розказував і про одного нашого письменника, як той дістав сталінську бляху…» [4]. Можливо мова йде про агентку НКВД Ніну Калуженко, яка було ліквідована службою безпеки ОУН в 1945 році, як псевдопредставниця київського проводу ОУН. Але це лише здогадка. Найцікавішим коментарем від автора удостоїлася районний референт Пропаганди «Дніпрова»: «вона своїм жіночим, але все ж таки різким голосом у своїй деклямації згадує полеглих героїв» [3]. Ймовірно різкий голос на думку автора пом’якшує той факт, що районний референт Пропаганди – жінка. І хоча про неї згадується, як між іншим, та все ж саме про Ольгу Чемерис, а це справжнє ім’я «Дніпрової» чи не найбільше інформації поза межами часопису завдяки архівними документами НКВС-НКДБ-МДБ-МВС-КДБ УРСР.
Мова йде про протоколи допитів Ольги, матеріали її арешту і суду. Її біографія доволі драматична, до того ж їй відмовлено в реабілітації посмертно. Зважаючи на близькі відносини Ольги з Михайлом Дяченком, редактором журналу, якого співробітники радянських каральних органів хотіли впіймати усіма можливими способами, а разом з ним й знищити керівництво ОУН, «Дніпрову» завербували при першому арешті в травні 1948 року. Чекісти добре знали місцезнаходження матері й двох братів Ольги, що в разі відмови у співпраці могло б обернутися репресіями для них [1]. На випадок невдачі операції з вербуванням чекісти навіть зробили спільне з дівчиною фото, щоб скомпрометувати її перед СБ ОУН [2]. На зворотній стороні фотокартки підпис від руки підпільниці:
На долгую и хорошую память дарю настоящую фотографию своим лучшим друзьям Мише и Степе в знак нашей совместной работы в органах МҐБ по борьбе с оуновским подпольем. 19.05.1948 г. Оля».
При арешті Ольга спершу видавала себе за переселенку з Польщі, вона мала при собі фальшиві документи, але пізніше почала свідчити [1]. З протоколів допиту відомо, що вона народилася 1925 року в с. Васелиця Черкаської області. Навчалася в середній школі, була в комсомолі, з 1941 по 1943 рік працювала різноробочою. Німецька поліція навіть двічі арештовувала й утримували під вартою дівчину за самовільний відхід від роботи. Під час наступу Червоної армії в березні 1943 року, німецька військова частина передислокувалася у Станіславську область. Ольга, яка в цей час працювала в німців у секторі будівництва оборонних укріплень, й виконувала обов’язки завідуючої продуктовим складом (її звільнили з концтабору на початку 1943 року), разом з матір’ю поїхала з ними. Так вона опинилася в с. Тязів Станіславської області, де й познайомилася з підпільним рухом. Вже на початку 1944 року референт СБ Галицького надрайонного проводу ОУН «Прометей» офіційно залучив російськомовну наддніпрянку до діяльності підпілля і дав псевдо «Дніпрова». Спершу вона працювала розвідницею. За дорученням СБ «Дніпрова» навіть намагалася вбити дружину радянського активіста влітку 1944 року. Але остання врятувалася втечею. Зі своїм чоловіком, заступником окружного референта СБ «Артемом», справжнє ім’я Михайло Нагнибіда, Ольга одружилася у вересні 1944 р. Але він загинув 8 грудня того ж року у бою з радянськими опергрупами [2]. На початку 1945 року, по закінченні місячних курсів стала працювати пропагандисткою в Галицькому районному проводі ОУН, а пізніше займала посаду коректора і друкарки безпосередньо під керівництвом Михайла Дяченка, з яким у неї зав’язалися романтичні відносини. Їхня спільна дитина померла в тримісячному віці перед її другим і вже останнім для неї затриманням. Першому затриманні Ольги посприяв завербований у підпілля агент МДБ, який добре знав сім’ю Дяченка. Однак Ольга не стала завербованим чекістами агентом й відразу після повернення в підпілля про усе розповіла Михайлу. Вона навіть запропонувала йому перейменувати присвячену їй поему «Сталь без іржі» на «Сталь з іржею». Вдруге і вже востаннє її арештували 31 грудня 1949 р. в криївці, яка знаходилася між стінами будинку в довіреної особи Михайла Дяченка, де перебувала Ольга. Дитину, яку дівчина народила влітку того ж року померла в тримісячному віці [1]. Серед речей вилучених у підпільниці були її спогади про голод 1932-1933 рр. на Черкащині й фотокартка дитини. Правда ці речові докази були знищені через півроку після ліквідації Ольги. Слідство і суд тривали майже рік. Її розстріляли в м. Станіславі 21 грудня 1950 року у віці 25 років.
Рубрика «Впали на полі слави» дає нам 7 жіночих псевдо. Однак більше інформації ніж вказано в рубриці поруч з ім’ям підпільниці (а це посада, дата й місце смерті) ми знаємо лише про двох. Псевдо «Марта-Лискавка» належить вже згаданій вище працівниці УЧХ, однак детальні біографічні відомості відсутні. А псевдо «Смерека» належить повітовій провідниця жіночої мережі ОУН Ірині Павликевич.
Дівчина народилася 24 січня 1922 року в с. Березівка Тернопільської області в заможній родині. Вона, як і двоє її зведених братів, а також рідний брат, були членами ОУН. Але доля усіх чотирьох трагічна. Зведений брат Євген загинув в Бухенвальді, Ярослав як воїн УПА біля Чорткова, а рідний брат Ізидор (1925 р.н.), референт підпільної друкарні УПА в Забережжі з позивним «Артур», підірвався гранатою в 1945 році в Богородчанському районі. В 1939-1942 роках Ірина навчалася в промисловій школі в Станіславі, а потім учителювала в селах Цуцилові та Фитькові Надвірнянського району. В останньому навіть створила осередок ОУН. Дівчина перейшла у підпілля в 1943 році після того, як у збройній сутичці біля Надвірної знешкодила двох гестапівців. Вона була зв’язковою теренового проводу ОУН з Центром, організовувала осередки УЧХ, навіть залучила до служби військових хірургів. Ірина було смертельно пораненою, коли прямувала з завданням до Чорного лісу, де потрапила в засідку енкаведистів. Непритомну дівчину доставили в Солотвино, де вона померла 9 квітня 1945 року. Її поховали там же ж. В серпні 1992 року останки підпільниці було перепоховано у с. Фитьків [6].
Це не всі згадки про жінок в цілому. Але всі інші безіменні. Не можна сказати, що жіноча присутність широко представлена на сторінках часопису «Чорний ліс». Конкретно в цьому випадку – фокус на чоловічому досвіді. Про це свідчить наявність лише двох статей про жінок. До того ж авторство усіх дописів, за невеличким виключенням Мар’яни Орленко, – чоловіче. Жіночі імена «проскакують» в журналі, але свідчення поруч дуже короткі й мало інформативні. Більше конкретики вносить рубрика «Впали на полі слави», звідки ми дізнаємося посади підпільниць, а також дату й місце їхньої смерті. Але такі сухі свідчення не розкривають особистості й не проливають світла на її життєвий шлях. Жінки зі сторінок журналу любили свою Батьківщину й віддали за неї життя в досить молодому віці. Кожна з них заслуговує на своє місце в історії й належну пам’ять, але про багатьох із них у нас дуже мізерні дані, які нам ще належить доповнити новими свідченнями й фактами.
Богдана Буско,
аспірантка 2 р.н. за освітньо-науковою програмою “Історія” в УКУ
- Іван Драбчук. Доля-недоля Ольги Чемерис. — «Краєзнавець Прикарпаття» № 21 січень-червень 2013.
- Іщук О. Життя та доля Михайла Дяченка – «Марка Боєслава» / Олександр Іщук. – Торонто: Літопис УПА, 2010. – 139 с. – (Події і люди; т. 9).
- Літопис УПА. – Т. 3: Чорний Ліс. Видання команди Станиславівського тактичного тідтинка УПА (Чорний Ліс), 1947-1950. Передрук підпільного журналу УПА. – Кн. 1: 1947-1948. 2-е випр. вид. / Відп. ред. Є. Штендера; Співред. П. Потічний. – Торонто: Вид-во «Літопис УПА», 1987. – 295 с.
- Літопис УПА. – Т. 4: Чорний Ліс. Видання команди Станиславівського тактичного тідтинка УПА (Чорний Ліс), 1947-1950. Передрук підпільного журналу УПА. – Кн. 2: 1948-1950. 2-е випр. вид. / Відп. ред. Є. Штендера; Співред. П. Потічний. – Торонто: Вид-во “Літопис УПА”, 1989. – 300 с.
- Літопис УПА. Нова Серія. – Том 28: Станиславівська округа ОУН: документи і матеріали референтури СБ 1945-1951. Книга 1 (1945–1946) / Упорядники: Д. Проданик, В. Гуменюк. — Київ-Торонто, 2018. — С. 396.
- Українська жінка у визвольній боротьбі (1940 —1950 рр.): бібліографічний довідник. випуск I/ упорядник Мудра Н. П. — Львів: Світ, 2004. — 192 с.