Про подвійне навантаження жінок як суспільну проблему загалу, а не лише жінок, в Україні вперше заговорила пані добродійка Наталя Кобринська ще за життя отця Теофіла, її чоловіка. І два століття поспіль це подвійне навантаження жінок – праця вдома та робота поза домом – надалі з нами. Традиційно жінки в усьому світі ставили – і ставлять – свої бажання на другий чи навіть третiй план, тим закарбовуючи собі підвладне місце в усіх спільнотах. Хоча зазвичай слово “чоловік” сприймають рівнозначно зі словом “людина”, узагальнюючи усі гуманітарні науки, жінка і її життя рідко належать до тем, гідних глибокого наукового розгляду.
А все ж таки, коли ми об’єктивно подивимось на людство, то мусимо сказати, що “жіночого питання” чи й окремого жіночого світу нема. Є людські права і людські проблеми, а людство саме сяк-так розподіляє між собою роботу та розкіш, високих і низьких, чоловіків і жінок.
Сім’я і діти, подружжя чи самітне життя – це вибір, що постає і перед жінкою, і перед чоловіком. Одначе для матерів відповідальність за опіку над дитиною більш наочна і психічно та фізично нагальна, ніж для більшості чоловіків. Цей психо-біологічний стимул, як і інші захоплення, може засліпити матір і не тільки окреслити, але й обмежити її зацікавлення та засяг дії. Так жінки часто приймають біологічне за звичне, тим самим знецінюючи своє, їм Богом дане життя. Своєю відсутністю у громадському просторі жінки грабують свої суспільства, не додаючи своїх талантів до громад, у яких вони живуть.
До того ж, жінки радо зазвичай ставлять – і то в усьому світі – народ, державу, політику, навіть довкілля перед т. зв. “жіночими” справами, якими є харчування, одяг і здоров’я сім’ї. Звичне стає навичкою, а відтак навичка набуває сакрального обрамування чи навіть окреслення. Обмежуючи своє світорозуміння, жінки обмежують світ не тільки собі, але і своєму близькому довкіллю, бідніючи духовно й інтелектуально.
Сучасний фемінізм глибоко, прискіпливо, а водночас і розмито, розглядає усі споріднені теми розуміння ролі жінок в особистому та глобальному контексті. В Україні, та й в інших країнах, перед жінками постають нагальніші виклики, аніж дефініція жіночості. У 1970-х роках в Америці, коли виплило модерне “жіноче питання”, жінки українського походження розглядали свою роль у двох світах – але не статевого розподілу, а національного. В сучасній Україні національне питання вже не суттєве. Питання національної чи, точніше, державної належності вже не існує. Населення України – це громадяни своєї країни. Вони всі українці, які знають свої права та обов’язки. Це чітко висвітлено в конституції та законах. Відкритим є питання, чи жінки взагалі творять окрему спільноту? Чи це така пливка категорія як-от блондинки? Чи, натомість, жіночість – тверде окреслення з точними параметрами дії, незмінне від покоління до покоління, від жінки до жінки?
Також ще не зрозуміло, наскільки всі українці знаходять для себе повноцінне місце в громаді – це вічне питання громад і держав, питання розуміння власного “я” в ширшому світі. У провідних верствах політики, науки і багатьох царинах культури все-таки домінують чоловіки.
Більшість жінок в Україні не має ані часу, ані великого зацікавлення в суто жіночих чи гендерних питаннях. Але все ж таки вони вступають в жіночі організації – в сучасній Україні їх вже більше тисячі – і там займаються дітьми, освітніми програмами, голодними, безпритульними, військовиками, – всім, тільки не “жіночими” справами; всім під сонцем, – тільки не тим, хто вони і як їм бути.
Навіть тут, в УКУ, напередодні 5-ліття існування Лекторію жіночих студій СУА і перетворення його на Центр жіночих студій, серед загальної публіки кружляє – хоч доброзичливо – але все ж таки поставлене питання – що і навіщо? Навіщо Жіночі студії саме тепер в УКУ і взагалі в Україні? Так, жінки в Україні мають більше як рівні права – вони навіть мають окремі, свої жіночі права, що надають їм певні прерогативи порівняно з чоловіками. Чи ті права діють на користь жінок, чи вони навпаки дискримінують їх – це інше питання, до розгляду в іншій авдиторії. Тут річ у тому, чи жінки повноцінно беруть участь у СВІТІ, чи вони, натомість, свідомо чи підсвідомо замикаються у своїй громаді, залишаючи світ кому завгодно? Чи жінка в Україні є частиною України? Чи не закопує вона своїх талантів, крадучи у свого Творця сподіваних плодів?
Ми живемо в різних світах, відіграємо багато ролей одного й того самого дня, є частинами різних спільнот. Як втілити великі шляхетні мрії в буденщину, як виплекати блискучу візію у практичний щоденний продукт, як співпрацювати з іншими, не переступаючи через власне “я”?
Щоб це зробити, треба знати власне “я”, а його не можна побачити без того вічно плинного “ми”. Так от – Україна має “високі інституції”, академії, університети, списки геніальних українців, всі можливості до розвитку, а українці їдуть на заробітки в чужі краї. Може, докладніше ознайомлення з жіночою буденщиною допоможе суспільству остаточно повноцінно виростити себе й не обмежуватись несуттєвими різницями, що породжують непотрібні й нескінченні дискусії.
А що ми ще розмежовуємо людей на жінок і чоловіків, нам потрібно відмасковувати і простежувати всі елементи, що перешкоджають осягненню повного потенціалу кожної одиниці, бо без повноцінних жінок громада не буде сильною, держава не буде повноцінною, а культура стане обмеженою, місцевою і нудною.
Університети є не для того, щоб вивчати закарбовані сентенції, а щоб ставити щоразу то більш вдумливі та якісні питання у пошуку мудрості та для збагачення добра у світі. Ось так і виростають нові університетські програми, йдемо поза трівіум і квадрівіум, поза крихкі параметри видимого і звичного. Перед нами – багатий та переплетений світ. І ми повільно, але впевнено, розпізнаємо наші шляхи.
Тому ми розширюємо Лекторій жіночих студій до Центру жіночих студій, вкладаючи свою лепту в УКУ, в Україну, в гараздовитий мирний світ!