У австрійський період, коли євреї змогли вийти за межі ґетто, починаються великі зміни у житті єврейської громади Львова. У ХІХ ст. у Львові з’явився театр, про себе заявили багато істориків та письменників. У багатьох галузях суспільного життя на передову виходять жінки, урізноманітнюючи літературу та мистецтво. Після Першої світової війни процес емансипації прискорився, і з’явилося багато нових авторок, які у своїх творах описували не лише природу, але дійсність довкола себе, показували життя невеликих містечок, жінок, які там проживали з обмеженими правами.
У цей час засновуються різні мистецькі проекти і розвивається культура ідишу. До цього частина єврейської інтелігенції говорила польською та німецькою мовами, ідишем послуговувалися лише ті, чиї дідусі чи батьки були рабинами. Але на початок ХХ ст. деякі представники єврейської інтелігенції свідомо починають її вивчати. Мова оживає у поетичних творах. Серед тих, хто розвивав культуру ідиш – троє єврейських жінок – Рахель Ауербах, Рахель Корн та Дебора Фогель.
На той час Дебора Фогель і Рахеля Ауербах одними з перших почали вивчати мову своїх пращурів – ідиш. Це стало переломним моментом у ідишській культурі, яка могла би досягнути високого рівня, але Друга світова війна усе це перекреслила. Ці жінки писали свої твори ідишем. Вони обоє знали Бруно Шульца і переконували його також писати ідишем. Долі цих жінок склалися по-різному. У 1942 році Дебора Фогель разом з усією своєю родиною загинула у єврейському ґетто. Дві інші жінки вижили, але їх долі після війни були також складними.
Дебора Фогель
Дебора Фогель відома своїми віршами, які переклав на українську мову Юрко Прохасько. Вона народилася у м. Бурштин у сім`ї інтелігентів. Її батько, Альсейм Фогель, до початку війни був директором школи, а мама працювала завідувачкою ремісничої школи для дівчаток. Зі Львовом її пов’язувала хіба родинні зв’язки. Тут жив її дідусь, який писав багато релігійних трактатів.
У 1910 році сім’я Дебори переїжджає до Львова, і дівчинка починає навчатися у гімназії №7 у приміщенні, де зараз знаходиться один з корпусів УКУ. Під час Першої світової війни сім’я їде до Відня, там дівчина завершує школу. Після війни родина повертається до Львова, батько працює в юдейській громаді і стає директором єврейського будинку сиріт. У цій роботі йому допомагає дружина і донька Дебора.
У 1919 році вона вступає в університет Яна Казимира, відвідує лекції з філософії, полоністики, стає однією з прихильниць філософської школи Яна Твардовського. Займається активною діяльністю у молодіжних і громадських організаціях. Але все ж таки дівчина залишається під впливом культури ідишу.
Hапочатку ХХ ст. частина євреїв були затятими сіоністами, вивчали іврит у надії, що зможуть виїхати зі Львова до Палестини і створять там державу Ізраїль. На фоні таких настроїв Дебора також переймається культурою ідиш. Тим більше, що її подруга Рахель Ауербах також проявляє зацікавленість. Вони публікують свої твори у журналі «Нова молодь». Відтоді рішучість вивчати мову і писати твори зростає. Згодом Дебора завершує навчання у Ягелонському університеті і вирушає у подорож Європою.
У 1928 році вона публікує рецензії з історії мистецтв як знавець та прихильниця кубізму і конструктивізму. Багато пише про творчість студії «Артес», члени якої були зачаровані кубізмом. Публікує твори з психології та педагогіки і продовжує роботу в якості лектора з польської літератури та психології у Львівській єврейській семінарії. Дебора бере активну участь у таких осередках, як: Єврейський народний університет, Товариство єврейських студентів-філософів та Союз польських художників, які пропонують модерне бачення мистецтва. Вона перекладає тексти ідишу на польську і навпаки. ЇЇ твори публікують у газетах – «Наша опінія», «Сигнали». Дебора була добре обізнана з історією української літератури.
У 1929 році виходить журнал, присвячений проблемам нового мистецтва літератури ідиш. У ньому згадується і про Івана Франка, і про Ольгу Кобилянську, про Володимира Винниченка, і Михайла Коцюбинського, Василя Черемшину. Так відбувалося взаємопроникнення обох культур, адже українська, польська і єврейська культури не жили окремо одна від одної, а перепліталися. Так, у творчості художника Івана Труша також згадується єврейська тематика. На одній із своїх виставок він представив 30 зарисовок з єврейських цвинтарів, надгробків.
Бруно Шульц був одним з близьких друзів Дебори. Був час коли вони навіть хотіли одружитися, але на заваді стала мама дівчини. Вона не вбачала в хлопцеві доброго чоловіка для своєї доньки. Дебора виходить заміж за іншого, а Бруно згодом також закохується в іншу жінку. Однак інтелектуальне спілкування вони продовжують у листуванні і надалі.
У 1930 році вона випускає невелику збірку віршів мовою ідиш «Фігури дня». У 1936 році знайомить Шульца з перекладачем польської літератури німецькою мовою і працює над власними творами, критичними текстами, співпрацюючи з журналами Лос-Анджелеса, Нью-Йорку, Бухареста, Кракова, Варшави, Лодзя та Львова. У 1934 році виходить її наступна збірка – «Манекени», а ще через рік – проза «Акації в цвіту» – польською та на ідиш.
Коли в Європі посилюється антисемітизм, багато євреїв емігрують в пошуках кращої долі, частина з них оселяються у Львові. У цей час Дебора займається підтримкою єврейської інтелігенції – знайомих художників та літераторів, які опинилися у складній матеріальній ситуації. Вона продовжує це робити навіть з малолітнім сином на руках. Закладає контракти з краківською групою. І це приносить свої плоди – у польськомовній періодиці з’являються публікації про абстрактне мистецтво.
У 1935 Дебора стає учасницею нью-йоркської авангардистської групи літераторів ідишу, з якою співпрацює до Другої світової війни. У своєму листі 1939 року до Бруно Шульца під час інтелектуального спілкування вона писала: «Добре бути покинутим напризволяще, тоді можна бачити добре здалека». Вони могли годинами розмовляти про мистецтво, зустрічатися сім’ями. Під час радянської влади Дебора продовжує працювати в школі, але перестає публікуватися, бо її не приваблює довколишня дійсність.
У 1941 році місто займають німецькі війська, і через кілька місяців її родина переселяється в ґетто. У серпні 1942 року життя Дебори обривається. Під час масової акції знищення євреїв вона гине разом зі своєю сім’єю.
Рахель Корн
Рахель Корн – ще одна єврейська жінка, яка багато доклала зусиль до розвитку культури ідиш і вболівала за права свого народу. ЇЇ твори стали сенсацією у єврейському світі, видавалися і в Ізраїлі, і в Європі.
Рахель народилася 15 січня 1898 року у с. Підліски Львівської області. Її мама рано овдовіла і залишилася сама з трьома дітьми. З дитинства Рахель перебувала під впливом класиків польської літератури, оскільки у її родині за правило було вивчати польську мову.
У 1914 році родина переїжджає до Відня, де діти продовжують освіту і вивчають німецьку мову. Повертаючись в Україну, Рахель дебютує у націоналістично-сіоністській пресі та в «Голосі Пшемисля».
У 1918 році публікує новели польською мовою. Мову ідиш починає вивчати після того, як її до цього надихнув чоловік. Згодом свої твори починає писати мовою ідиш – змальовує красу Галичини, а в прозі реалістично описує життя євреїв у період правління імператора Франца Йосифа. Дебютуючи як письменниця ідишу, вона перебуває під впливом творчості таких літераторів, як: Іцех Магнер, Барох Шефнер, Мелех Равіч.
У 1919 році вона публікує вірші мовою ідиш. У її доробках літературні критики помічають новий політичний голос. Її творчість стає вираженням особистого протесту. Повернувшись із Відня у рідне місто, де її мама знову взялася за сільське господарство, Рахель збентежена тим, що сталося після повоєнних подій. У її ранній творчості проглядаються мотиви із життя маленьких галицьких міст.
Оскільки вона зростала не лише в оточенні євреїв, то мала досить відкрите мислення і широкий світогляд. Провідною у її творчості стає тема села і пов’язані з цим мотиви. Щодо політичних та соціальних поглядів, то вона схиляється до соціалізму. Це було типовим на той час явищем, оскільки багато людей мріяли про соціальну справедливість і зверталися до соціалізму.
Рахель зростала на природі, з дитинства її оточували прості люди і, на відміну від багатьох єврейських письменників ідишу, вона у своїх творах пише не лише на єврейські, але і на універсальні теми.
Так, вона пише про жінок, які знаходяться у самому низу шкали людських прав. У 20 роки ХХ ст. гостро постає питання жінок у суспільстві, адже після Першої світової багато хто лишився вдовами. У той час виникає багато організацій, які заговорили про права жінок. Великим тріумфом було те, що у 1923 році саме єврейська жінка Роза Майнцер стала однією з перших жінок, яку обрали до польського парламенту.
У 1928 році Рахель публікує твір «Дорф», потім – «Ерт». Тримаючись лівих поглядів, вона займається політикою, бере участь у маніфестаціях. Під час однієї її затримують, і вона потрапляє на два дні за ґрати. Про це пише навіть аргентинська преса. Революційна діяльність Рахелі стає основною силою і в політичній творчості.
До кола її найближчих друзів належать Дебора Фогель і перекладачка Рахель Ауербах. Усі вони разом працюють у новому літературно-художньому журналі. Рахель Корн єдина з трьох, хто не живе у Львові, а в Перемишлі.
На початку Другої світової війни Рахель разом з чоловіком і донькою втікають до Румунії. Але коли радянська армія займає Львів, вона повертається. ЇЇ твори публікують у радянських журналах, які видаються у Києві та у Мінську. Рахель стає однією з учасниць поетичної групи, їде до Москви на зустріч з читачами та письменниками ідишу.
У 1943 році Рахель переїжджає до Ташкенту, де мешкала її донька після одруження. Усвідомивши всі реалії Радянського Союзу, Рахель переосмислює свої комуністичні погляди і мріє виїхати з Радянського Союзу, бо розуміє, що майбутнього тут не буде.
Згодом Рахель виїжджає до Польщі і намагається налагодити життя, але там гине її чоловік і вся її родина. У 1948 році вона виїжджає до Канади і до кінця свого життя проживає у Монреалі.
Рахель Ауербах
Рахель Ауербах – одна з активних єврейських жінок, яка була відома тим, що допомогла донести до людства злочини проти євреїв.
Народилася у м. Ланівці Тернопільської області у 1903 році. Навчалася у гімназії Адама Міцкевича у Львові – це була спеціалізована школа для дівчаток. В Університеті Яна Казимира вивчала психологію та спеціалізувалася на філософії і загальній історії.
Свою літературну кар’єру вона починає двома мовами, якими володіла досконало – польською та ідишем. Її перші твори у виданні «Хвиля» виходять польською мовою. Рахель працює у багатьох видавництвах, редагує літературні рубрики і приймає участь у громадському житті.
З 1933 року вона проживає у Варшаві. Ще до початку війни стає членом Спілки польських письменників та журналістів. Друкує багато творів у різні газети, пише польською та ідишем. Займається психологією, театром і фольклором. Особливу роль у своїй творчості відводить жінкам, які відіграли важливу роль у культурі Польщі у міжвоєнний період.
Завдяки своїм подругам Деборі та Рахелі Корн вона знайомиться з Бруно Шульцем. У 1938 році вона йому пише: «Взагалі я буду дуже рада у найближчий час перебування у Варшаві побачити вас особисто і наговоритися з вами. Дуже розраховую на те, що цього разу ви знайдете трохи часу для старої знайомої по львівським часам. Від Корн новин не маю, але ви вчасно помітили, що з нею останнім часом відбувається щось незрозуміле. Я сподіваюся, що це вже, можливо, якось вирішилося. Писала я вже вам з Перемишля, що отримала велике задоволення від вашої проби пера німецькою, а також переклади ваших речей німецькою мовою».
Рахель планувала перекласти твори Шульца, але не встигла. Вона опиняється у варшавському ґетто, де звершує одне зі своїх найбільших досягнень – бере участь у групі спротиву під час Другої світової війни. Там вона працює на благодійній кухні. Один з архівістів запропонував їй збирати інформацію та докази злочинів проти євреїв і писати щоденники про те, що відбувається у ґетто.
Так з’являються замітки «Два роки в ґетто». На той час вона проживала у своїх родичів. Пізніше під час першої акції ліквідації обидва будинки приєднуються до комплексу підприємств, що належить одній із фірм. Рахель переходить на фабрику штучного меду і цукерок, у якому знаходиться бюро постачання. Там працювало багато людей із оточення Легінблюма. Вона записує спогади одного із втікачів, який пережив табір смерті у Треблінці. Після другої акції ліквідації 1943 року завдяки сприянню Теодора Паєвського вона переходить на арійській бік, маючи фальшиві документи Нелі Добруцької, своєї давньої сусідки. Свої матеріали і твори, відомі як Архів Лігінблюма, ховає на території ґетто у місці, про яке знають лише троє людей. Серед матеріалів – не лише спогади, але і графіка, зарисовки, виконані людьми в ґетто.
Рахель займалася підпільною діяльністю, працювала в Раді допомоги євреям. Після Другої світової війни вона була активною громадською діячкою, яка розповідала про війну і злочини проти євреїв як безпосередній свідок.
*За матеріалами відкритої лекції Ольги Лідовської 22.11.2018
Підготувала Ірина Наумець